(Електронна версія, публікується за оригіналом другого видання)

З автором цієї книжки Олександром Болдирєвим та його дружиною Наталочкою я познайомилась ще в 1990 році. Син мій, Костянтин Ткач, тоді ректор Народного університету в Одесі, наполіг на моїй присутності одного з його засідань, – і тема, мовляв, і доповідач неординарні. Справді, на лекцію з обговоренням "Одеська громада середини ХІХ століття", бажаючі вщерть заповнили велику аудиторію гуманітарного корпусу ОДУ... запам’ятались і блискуча доповідь історика Олександра Болдирєва, й гаряча дискусія, і запальний але справедливий "арбітр" – Наталя, його дружина... Костик постарався, щоби ми сиділи поруч... Не дивно, що ми сім'ями затоваришували. Пізніше я не раз переконувалася в цільності й безкомпромісності Олеся, в його самовідданій любові до історії...

Для дослідника й справжнього науковця є природним прагнути, дошукуватися істини. Він майже цілодобово міг сидіти в архівах, бо історія була для нього не просто пасією, це була його вірна й глибока любов на все життя. Тому між ним і дешевенькими пропагандистами від науки існувала глибока прірва, і саме тому йому, магістру міжнародного права, не знайшлося місця в престижних вузах Одеси, бо всі "тепленькі містечка" роздані своїм "пушкіновєдам" та "суворовознайкам". Повернувшися з Угорщини, Сашко наче впіймав вітер у свої вітрила. Променів оптимізмом , мав тисячу задумів та ідей. Мріяв створити книгу про українсько-польські стосунки середини ХVІІ століття, але набагато в ширшому контексті. "Яке там селянське повстання, це ж грандіозна східноєвропейська війна", - казав він своїм друзям.

Почав розробляти тему життя польської колонії в Одесі, і знову був тут першим. Вабила його самодостатність і цілісність української душі, і під цим кутом зору переосмислював українську історію. "Щораз більше цих українців люблю, я – русский чєловєк". І заразливо сміявся. Українства й України ніколи не зрадив, бо був людиною принциповою й засадничою. Людиною чину. Любив рідне місто так, як належить справжньому одеситу. Знав його до тонкощів. Міг розповідати про нього годинами. Не міг змиритися з тим, що пропагандисти, "суворовєди" і "пушкінознайки" вкрали у нашого міста зовсім дрібничку – 400 років. Як мінімум. Знав свій козацький родовід, і хоча було в ньому дві крові, та козацька перемогла. Пишу: знав, вірив, був... - бо ж немає вже його у списках живих...

І от тепер... бажання захистити правду й поновити справедливість у ставленні до його унікальної праці спонукало мене взятися за перо, та й видавця перевидати книжку Олександра Болдирєва "Одесі – 600". Справа в тому, що одному письменнику – академіку захотілося замахнутися на святе – на цю ж таки Правду. У великій статті, надрукованій у газеті "Одесские известия" за 3 вересня 2005 р., а потім у розлогому інтерв’ю з Іваном Неновим (та ж газета за 8 жовтня 2005 р.), та й у телепередачі однієї з одеських телекомпаній у бесіді з одіозною журналісткою цього телеканалу Богдан Сушинський ані словом не промовився про те, що першим про справжній вік Одеси своє аргументоване, блискуче, вагоме слово історика сказав О. Болдирєв. Таким чином, пан академік робить себе ледь не піонером у вивченні питання історії заснування Одеси та її справжнього віку. Це прикро, це боляче, це, зрештою, ганебно.

Заради справедливості відзначимо, що у своїй книжці "Одесса: история, написанная столетиями", п. Сушинський посилається на Болдирєва, але як? Мовляв, і цитату В.Варни Болдирєв використав невдало, і взагалі його робота не є сенсацією (Про це написав видавець в анотації до книжки), хоч автор загалом підтримує позиції історика. Але чому, шановний, Ви робите це зараз, а не тоді, - в 1994 році, коли книжка О.Болдирєва побачила світ ? Чому б вам не тоді було зайняти чітку громадянську позицію? Адже п’ята колона – всілякі “варни, скалкіни, сурілови, васермани, щербані, вершиніни” й іже з ними давно вже почали - і роблять це посьогодні, - доводити, що історія Причорномор’я і нашого міста починається тоді, коли чобіт Суворова ступив на цю землю, і ніяких українців тут ніколи не було й бути не може. Її сотворили тільки Катерина, Суворов, Пушкін і... Жванецький. Такий собі інтернаціональний чотирикутник. І ось, саме 1994 року, з'явилися публікації О. Болдирєва в газеті "Юг", а згодом, за сприянням та допомогою Юлія Мазура, тодішнього редактора газети, вийшла книжка Олеся Болдирєва, цього тоді ще одного з найперспективніших молодих істориків, який за допомогою неспростовних фактів довів, що вік Одеси набагато солідніший, ніж стверджує "радянська" наука. Книжка дійсно стала сенсацією, але, на жаль, не в Україні, а в Данії. Данці переклали й видали цю працю Олеся Болдирєва, бо, очевидно, вміють поціновувати талановитих учених (A.V. Boldirev. ODESSA 600, Tridens. 1996) Україна ж, як завжди, народжує багато талантів, але плекати й шанувати їх ще не навчилася. І тому тут складається ситуація, яку так влучно схарактеризувала геніальна Ліна Костенко: "Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе". А що Болдирєв був істориком від Бога, не потребує доказів. Бо ми ще не уявили собі, якої наукової ваги, якого наукового “формату” ця його книжка...

Він все своє коротке життя пильнував і плекав квіти нашого саду, "Саду Божественних пісень", поки Господь не запрагнув мати його коло себе. І, може, десь там, на "небесних луках", робить те, що найбільше любив у своєму земному житті – рибалить і читає лекції. Тільки, на превеликий жаль, не може дати відсіч мародерам.

"Не зорі падають із неба – Ідуть зірки у небеса" (Ю. Рибчинський). Зірка Олеся Болдирєва яскрава й промениста, і ніколи не згасне, бо вона не штучна, а правдива й природня.

Ювілей – це умовність. Для історії важлива точна фіксація подій у часі, і тому кругла дата не має жодної переваги перед будь-якою іншою. Одначе ювілейні дати мають над людьми якусь магічну владу. Не випадково, що на такі дати припадають піки публікацій історичних досліджень. Історія Одеси не становить виключень. Відштовхуючись від 1794 року, як року заснування міста, історики постаралися, щоб до 100-річного ювілею Одеси читач не залишився без інформації. 200-річний ювілей — нова чудова нагода для історика взятися за перо. Під час ювілеїв, як і над труною померлого, – жодного скептичного слова. В Одесі все готове, щоб у 1994 році уславити матір-засновницю міста – російську імператрицю Катерину ІІ, за наказом якої начебто і було засноване величне місто-порт на Чорному морі.

Ювілей – не умовність, хоча і не настільки, щоб зовсім ігнорувати історичні факти та логіку, бо історична достовірність і факт творять ювілей, а не навпаки.

Запропонований читачам історичний нарис – спроба побороти міф про 200-літню історію міста Одеси. Справа ця немалозначна, як могло б здатися на перший погляд. 3 одного боку, встановлення історичної правди завжди самоцінне. 3 другого, — не можна проминути той факт, що ворожі Україні політичні сили намагаються перетворити історичний стереотип 200-ліття заснування Одеси на теоретичний базис антиукраїнської резистенції на чорноморському узбережжі. Як не неприємно розпочинаючи історичні студії зважати на політичні чинники, проігнорувати цей факт також неможливо. Одеська антиукраїнська преса протягом останніх років активно експлуатує 200-річний міф, підживлюючи ним ідею окремішності надуманої "Новоросії". Експлуатує, не соромлячись посилатися начебто на історичні факти. Кілька прикладів. Стаття "Мы новороссы!" (Обозрение, 1922, № 0); “Выбравшись из многолетнего забытья, слово "Новороссия" вызывает ныне удивленное непонимание у тех, кто не знает или забыл свою Историю. Политические авантюристы, мечтавшие о воссоздании на руинах одной шестой части суши средневековой галушечно-шароварной утопии, похабным улюлюканьем и "ганьбуванням" пытаются отвлечь старожилов Причерноморья от возрождения своего самосознания и самопонимания... Мы считаем антиисторичным и кощунственным навязывание нашей земле, мононациональной украинской культуры о ее наихудшем племенном выражении: мы отвергаем тенденцию превращения Новороссии в измышленную идеологами национализма "Степову Україну"... Земля наша стала страной судьбы многих талантливых людей не желавших оценивать соседа по национальному признаку. И по воле Истории и Судьбы жемчужиной Новороссии стала Одесса, основанная согласно указу Екатерины Великой в 1794 г." Статья "Культура Одессы и культура полемики" Володимира Варни (Одесский вестник, 1922, 19 сент.): "Для одесситов 1794 год – год начала формирования нового типа цивилизации, которого прежде эта земля не знала и с которым одесситы (уж так получилось) отождествляют свое психологическое, интеллектуальное и бытовое своеобразие. С этого года – ведется отсчет нового культурно-исторического кода, обычно называемого "культурой Одессы" или "одесским феноменом".

В українській республіканській та обласній пресі, а також на різних наукових конференціях мною вже ставилося питання про фальшивий характер святкування 200-річчя Одеси. На жаль, українська інтелігенція досі не звернула належної уваги на цю проблему. Дарма, бо серед закордонної громадськості це викликало певний резонанс. Співробітник Верховного суду Ізраїлю Олександр Лур'є у своїй статті "Парень, отчего ты уехал?" (Обозрение. 1922, № 2), відгукнувся на мої публікації належним чином: "Но ведь в Одессе многоязычие (и русскоязычие!) насчитывает больше лет, чем сам город, даже если учитывать бредни насчет "Кацюбеева".

Змушений ще раз наголосити: звернення до політичних аргументів під час визначення історичної правди – вкрай небажане. Одначе, як це видно з вищенаведених цитат (а їх можна було б і продовжити), ними не нехтують. Отож зважати на них доводиться. Втім, акцент на політичний чинник я свідомо виношу до передмови просто як інформацію для роздумів, аби в наступному викладі не залишилось приводу для політичних спекуляцій.

Отож спитаємо себе:

Традицію вважати роком народження Одеси 1794 рік започаткував видатний одеський історик А, Скальковський ще а першій половині XIX ст. Щоб зрозуміти причини цієї помилки сумлінного вченого, слід враховувати особливості історичного мислення тих часів, коли ідеал монархії був незаперечним. Далі ми спробуємо спеціально розглянути механізм утвердження цієї традиції в історіографії. Поки що коротко передамо вихідні положення концепції, яку взяли на озброєння сучасні адепти 200-річчя Одеси.

Ось така традиційна канва "ювілейної" двохсотої річниці Одеси.

Давно настав час глянути на неї критично.

Отже:

Чи була Одеса заснована в 1794 році?

Ні, не була. В цьому році міста з такою назвою в природі не існувало. Вперше назва "Одеса" у зв’язку з населеним пунктом на узбережжі Чорного моря почала фігурувати на початку 1795 року. Цікаво, що всі спроби дореволюційних істориків відшукати юридичний документ, котрий би свідчив про перейменування Гаджибея на Одесу, були марними — він знайдений не був.

Нащадок одеського героя Йосипа Дерібаса Олександр Дерібас у своїй книзі "Старая Одесса" пише: "Когда Гаджибей переименован был в Одессу – ни в официальных документах, ни в собрании законов сведений не имеется. Историки Одессы Скальковский, Смольянинов и Орлов, командированные на 6-й археологический съезд в Одессу от московского архива, в руках коего имелись самые разнообразные документы, относящиеся к основанию Одессы, — все они ссылаются на Высочайшее повеление 27 января 1795 года. В изданном под редакцией г. Старчевского справочном энциклопедическом словаре (т. 9, ч. 1. С.-Пет. 1854 г.) в описании Одессы, между прочим, сказано: "Одессою назван этот город по указу 27 января 1795 г. в память древнеэллинского поселения Одессос или Одиссос, находившегося, как полагают, недалеко Гаджибея”.

Вот текст этого указа на имя сената: "Повелеваем учредить "Вознесенскую губернию с губернским городом Вознесенском при р. Буге, а из вновь образуемых городов – татарского селения Гаджибей обратить в приписанный к татарскому округу г. Одессу и, как укрепленному городу, где воинский гарнизон быть имеет, наблюдение полиции предоставить коменданту".

Или текст указа не ясно выражен, или при переписи его что-либо пропущено, но, во всяком случае, из указа этого не видно переименование Гаджибея в Одессу. Гаджибей в указе этом назван Одессой и только. (В Высочайше утвержденном штате запасного военного магазина от 10 января 1793 г. сказано: штат для учреждения Екатеринославского наместничества в г. Одессе). Говорят, что 6 января 1795 г. на бале у Государыни шла речь о переименовании Гаджибея в Одессу. Ученые доказывали, что Гаджибей со временем будет иметь на Черном море такое же значение, как Петербург имеет, на Балтийском, и что татарское название его следовало бы переименовать, назвать Одиссосом, в честь бывшего здесь эллинского поселения. Но так как место это завоевано императрицей-женщиной, то всего лучше назвать его в женском роде – Одессой. Говорят, что императрица изъявила на это согласие.

Итак, Одесса, как русская территория, покоренная русским оружием, — существует с 14. ІХ. 1789* г. Как город – с 27 мая 1794 г, а под именем Одессы – с начала января І795 г.

Отже, як бачимо, спеціального рескрипту про перейменування Гаджибея на Одесу не існувало. Якщо взяти на віру твердження шанувальників Катерини ІІ про геніальне пєредбачення російською імператрицею великого майбутнього Гаджибея як морської брами на Чорному морі, абсолютно не зрозуміло, чому в гіпербюрократизованій російській державі ця “геніальність” не знайшла відбиття такої події в належно оформленому юридичному документі?

Наведемо стосовно цього ще думку відомого одеського історика кінця XIX ст. О. Маркевича: "Историки г. Одессы постоянно выражают сожаление, что не отыскан указ о переименовании Гаджибея в г. Одессу и, считая этот указ, несомненно, существовавшим, но потерянным, ищут его по разным, архивам неустанно, хотя и безрезультатно.

Однако существовал ли такой указ в действительности? Конец XVIII ст. – не столь отдаленное время, чтобы затеривались Высочайшие указы, тогда изданные; между тем имеется следующее указание; 17 декабря 1796 года Де-Рибас – представил при рапорте командовавшему Черноморским флотом адмиралу Мордвинову копии с Высочайших повелений и с некоторыми предписаниями кн. Зубова, относящиеся к Гаджибею – Одессе, причем Де-Рибас представил копии всего с 2-х указов: от 16 января 1794 г. с распоряжением на случай предстоящей войны с Турцией (секретный) и от 27 мая 1794 г. об устроении в Гаджибее военной и купеческой гавани. Никакого сомнения быть не может, что Де-Рибас представил бы Мордвинову и указ о переименовании Гаджибея в Одессу, если бы таковой был.

Распоряжений Зубова относительно Гаджибея – Одессы 1794 – 95 гг. Де-Рибас представил Мордвинову гораздо больше, но и в них нет ничего похожего на распоряжение о переименовании Гаджибея в Одессу...

Итак, ни указа, ни вообще специального распоряжения о переименовании Гаджибея в Одессу не было вовсе. Тогда возникает вопрос, каким же путем это переименовании произошло?

Как известно, указом от 27 января 1795 г. организована была Вознесенская губерния, в состав которой вошло несколько уездов, и в том числе Тираспольский. к которому был прописан и "город Одесса, татарами Гаджибей именованный"; причем далее в том же указе г. Одесса упоминается уже без пояснения, что это – Гаджибей. По нашему мнению, такие выражения об Одессе сами собою показывают, что город еще недавно назывался Гаджибеем, был известен под этим именем, а называние его Одессою только что начиналось и еще не имело за собою полного официального признання.

Впрочем, название Гаджибей Одессою имело место и несколько раньше, дней за 17, по крайней мере, Смольянинов указывает, ссылаясь на архивный материал, что слово Одесса встречается в первый раз в за заглавии штата запасного соляного магазина. Эта весьма естественно. Трудно допустить, чтобы слово Одесса сразу попало в такой важный акт, как указ о Вознесенской губернии; очевидно, оно должно было циркулировать в петербургских правительственных сферах и несколько раньше, например, в самом начале 1795 г. и даже в конце 1794 г.

Что Де-Рибас не знал о названии Гаджибея Одессою, по крайней мере, 10 декабре 1794 г., видно из его письма, помеченного этим числом и упоминающего о Гаджибее. Вообще, в Новороссии новость эта распространялась не так скоро, по крайней мере, Таврическая казенная палата в сообщении, помеченном 14 февраля 1795 г., все еще говорит о Гаджибее, а не об Одессе.

Но распоряжения Зубова относительно Одессы, начиная с 1 марта 1795 г., называют ее уже этим именем, а не Гаджибеем.

Итак, мы полагаем, что название Гаджибея Одессою имело место в Петербурге в конце 1794 или в самом начале 1795 г., когда слово Одесса стало обращаться частным образом в правительственных сферах, и сперва даже наравне с прежним названием; контрабандою проникло в правительственные распоряжения, путем практики вошло в общее употребление, и, наконец, вытеснило прежнее название города "⁴.

Отже, з вищенаведених прикладів видно, що в період 1794 – 95 років вища російська державна влада ще ніяк не передбачала майбутні економічні та адміністративні успіхи маленького Гаджибея. Таким чином, немає жодних підстав завдячувати майбутній дивовижний розвиток Одеси якомусь заздалегідь спланованому проекту імперської адміністрації На це звертав увагу ще одеський професор минулого століття О. Яковлєв.

Він писав: "При этом следует заметить, что возобновлению Хаджибея вовсе не придавалось никакого важного значения, на него не возлагалось особенно больших надежд, как, например, на Екатеринослав, Херсон, Николаев, Вознесенск, - город своею жизнью, своею торговою деятельностью сам приобрел, сам завоевал свое первенствующее на Юге России значение. Отметим, например, тот факт, что когда поставлено было окончательно в Хаджибее быть городу (1794), в нем в то время было уже 600 с лишним домов и до 3000 жителей, не считая окрестностей (підкреслення моє – О.Б.). После завоевания Хаджибея, повторяем, ни императрица Екатерина, ни "Великолепный князь Тавриды", ни тем более кто-либо из других правительственных лиц в Петербурге не придавали особого значении этому городку; центром управления вновь присоединенным краем назначались то Екатеринослав, то Николаев, то Херсона" ⁵.

Як би там не було з перейменуванням Гаджибея, головне запам'ятати: у 1794 році населеного пункту з назвою Одеса не існувало. В такому разі, що ж було засновано 22 серпня 1794 року? Виходить, що засновано було Гаджибей. Стоп. А хіба раніше Гаджибея не існувало? Хіба не Гаджибей штурмували війська Російської імперії у 1774 та І789 роках? Хіба не в гаджибейських кимось заснованих стінах розміщалась російська залога після вдалого штурму? Заснувати Гаджибей у Гаджибеї так само неможливо, як і заснувати Ізмаїл в Ізмаїлі, Москву в Москві і Париж у Парижі! Уявімо собі на хвилинку, що проект Мордвінова взяв би перевагу над проектом Дерібаса, і порт почали б будувати не в Гаджибеї, а в Очакові, то що ж тоді – і Очаків довелось би вважати "заснованим" у 1794 році, а не на межі XIV-XV ст., як це було насправді і з чим всі згодні?

Слід зазначити, що історики в цілому розуміли повну абсурдність загальновизнаної дати "народження" Одеси, тому у відповідальних виданнях не наважувалися відверто писати про-заснування міста у 1794 році.

"Большая Советская Энциклопедия" говорить про започаткування Одеси так: “Одесса основана на месте татарского поселения Качибей, первое упоминание о котором относится к 1415 г. В XV в. поселение было разрушено турками. Затем возникло под названием Хаджибей. По Ясскому мирному договору 1791 г. Хаджибей вошел в состав России. В августе 1794 г. в Хаджибее по проекту инженера Деволана под руководством Суворова и Дерибаса начала создаваться морская гавань. В 1795 г. Хаджибей переименован в Одессу".

Як бачимо, енциклопедія нічого не каже про заснування Гаджибея в Гаджибеї у 1794 році. Мова йде про будівництво в місці Гаджибеї, яке веде свій родовід з XV століття, морської гавані і про перейменування його у 1795 році на Одесу.

Згідно зі світовою практикою, нове місто як населений пункт зазвичай засновується на не зайнятій, не забудованій території. Протягом століть такий населений пункт може розвиватись і занепадати, може бути зруйнованим і згодом відроджуватись, може мати різний статус у різні часи – села, фортеці, замка, міста; може неодноразово змінювати назву і т. ін. Всі ці події є історією такого одного конкретного населеного пункту.

Рескрипт Катерини ІІ від 27.V.1794 р., в якому традиційно шукають початій Одеси, абсолютно нічого, про заснування ні Одеси, ні Гаджибея не гласить. Там сказало буквально наступне* .

Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устроить тамо (тобто в конкретному існуючому місті. — О. Б.) военную гавань купно с купеческой пристанью. Повелев нашему Екатеринославскому и Таврическому генерал-губернатору открыть там свободный вход купеческим судам, как наших подданных, так и чужестранных держав, коим силою трактатов, с империею нашею существующих, можно плавать по Черному марю, устроение гавани сей мы возлагаем на вас и Всемилостивейше повелеваем вам быть главным начальником оной, где и гребной флот Черноморский, в вашей команде состоящий, впредь главное расположение свое иметь будет; работы же производить под надзиранием генерала графа Суворова-Рымникского, коему поручены от Нас все строения укреплений и военных заведений в той стране. Придав в пособие вам инженер-полковника Де-Волана, коего представленны план пристани и города Хаджибея утвердив, повелеваем приступить, не теряя времени, к возможному и постепенному произведению оного в действие. На первый раз употребите на сие те 26 000 руб., которые, по донесению вашему от 1-го мая, сохранили вы по ненужности еще в найме вольных для флотилии греческих матросов, присовокупляя к сим и те, кои впредь вам сберечь можно будет. А дабы еще облегчить вас в сем деле по возможности, позволили мы заимствовать для насыпа гавани материалы, назначенные по генеральному о укреплениях тамошних предположению, ради сооружения в будущем 1798 году в Очакове блокфорта с тем, чтобы таковые же материалы были к вышеозначенному времени заготовлены вновь. Для перевозки оных в Хаджибей можете брать суда из гребного флота, из которого и служителей к производству повеленных работ употребляйте без изнурения их однако же излишними трудами, производя по вашему рассмотрению плату заработанных денег. По прочим же надобностям вашим имеете вы во всем относиться к помянутому генералу графу Суворову-Рымникскому и требовать его наставлений, как в самом производстве работ, так и в пособии па оные деньгами, могущими оставаться, по хозяйственному его распоряжению от сумм, вообще для крепостных строений отпускаемых, для чего и отчеты о издержках ему представить имеете.

Дан в Царском Селе

мая 27-го дня 1794 г Екатерина"⁶.

Отже, як видно, цей документ є юридичною підставою для будівництва в реально існуючому населеному пункті з назвою Гаджибей військової гавані та купецької пристані. Рескрипт має діловий характер, і в ньому ніяк не провіщається урочисте заснування "Південної Пальміри* ", що неодмінно сталося б, якби Одесу справді заснували в цей час із сподіванням на її велике майбутнє. Про розбудову міста за новим планом говориться побіжно, в контексті будівництва порту. Абсолютно ясно, що умови Гаджибея не могли бути придатними для забезпечення потреб запланованого порту, будівництво якого неодмінно повинно було б тягти і розширення території міста. План цієї розбудови і був представлений Деволаном. 22 серпня І794 року згідно з наказом Катерини II почалося закладання портових споруд, отже, при бажанні цю дату можна вважати днем народження сучасного Одеського порту.

Підведемо підсумки. Гаджибей існував задовго до 1794 року. Він мав фортецю з гарнізоном, передмістя-форштадт, сільськогосподарську округу. Гаджибей відігравав роль притулку турецького флоту. Був здобутий штурмом у 1789 році (Якщо Гаджибей був заснований у 1794 р., то що ж тоді штурмували війська Дерібаса у 1789? – О.Б.). У 1791 році згідно з договором з Туреччиною він перейшов до складу Російської імперії. У 1793 році поблизу старої турецької фортеці почалось будівництво нової більш сучасної. У 1794 році в Гаджибеї згідно з імператорським наказом починається будівництво нового порту і одночасно з ним розбудова вже існуючого міста за новим сучасним планом. У 1795 році Гаджибей отримує назву Одеса. Таким чином, за період 1789 – 1795 рр. Гаджибей зазнав низку змін. Одначе стверджувати, що в цей період він був заснований, — означає досить довільно поводитись із фактами.

Далеко не кожне місто має щастя знати точну дату свого народження. Таким привілеєм користуються, як правило, міста, засновані в епоху так званої нової історії (від 1492 і до нашого часу). Скажімо, не викликають сумнівів дати заснування міст на Американському континенті переселенцями з Європи – як правило, вони досить чітко фіксувались доку ментами.

Міста, засновані в добу середньовіччя та в античні часи, також інколи потрапляли на сторінки літописів і хронік під досить точними датами. Так, скажімо, відомо, коли було засноване єгипетське місто Олександрія. Галицько-Волинський літопис повідомляє цілком певно, що у 1223 році "...Данило (галицький князь – О. Б.) звів город на ймення Холм... (сучасний Хелм у Польщі. – О. Б.)". Та все ж таки набагато більше міст, заснованих у стародавні часи, не знають точної дати свого виникнення. У кращому випадку громадяни святкують якусь традиційну дату, яка могла бути достовірною, а могла бути і легендарною. "Вічне місто – Рим традиційно виводить свій початок від 2.IV.753 р. до н. е. Давні римляни були цілком переконані в абсолютній точності цієї дати народження міста. Вчені ж пізніших часів ставилися до неї як до можливої, однак не доведеної. Останні археологічні розкопки на території Риму довели, що місто з'являється дійсно десь у середині VIII ст. до н. е. отже, цілком імовірно що легендарна дата 753 р. до н. е. може бути правдивою.

Деякі давні міста не зберегли навіть легендарної дати свого заснування. У цьому випадку історики обирають за дату народження міста рік першої згадки про нього в письмових документах. Буває, одначе, і так, що археологічні дослідження на території міста виявляють його появу в набагато давніші часи, ніж це фіксувалося в письмових джерелах. Таке місто змушене навіки залишатися в невіданні стосовно дня свого народження. Про такі міста пишуть: "засноване в середній ІХ ст.", "засноване у VIII – VII ст. до н. е." і т. д. Однак, якщо археологічні дані і дата письмової згадки про місто не дуже різняться у часі, відзначаючи появу міста згідно з археологічними даними, все ж таки на популярному рівні "ювілейність" міста визначають за датою письмового свідчення.

Так, скажімо, роком народження Львова вважається 1259 рік, під яким він уперше з'являється в Галицько-Волинському літописі: "Таке було полум'я, що з усієї землі бачено заграву, що й зо Львова дивлячися бачили по полях белзьких, здаля горіння сильного, полум'я...".

Аналогічно була визначена офіційна дата заснування Москви у 1147 році. В літописі сказано, що Юрій Довгорукий у цьому році запросив чернігівського князя Святослава Ольговича до себе словами: "прииде, брате, ко мне в Москов". Ясно, що Москва існувала й до того, як туди на запрошення приїхав чернігівський князь, проте іншої точної дати появи міста не існує, отже, за умовну дату було обрано рік першої згадки про Москву – 1147.

Останнім часом, коли у світі утверджується тенденція вести родовід міст від найдавніших згадок, офіційна дата заснування Москви викликає заперечення істориків. Вони цілком слушно зауважують, що Москву заснував не Юрій Довгорукий, а боярин Володимира Мономаха Степан Кучка. У місці впадання р. Неглинки у р. Москву він побудував свій посад Кучково, який пізніше князь Юрій відібрав у нього і перейменував на Москву⁷. Незважаючи на справедливість висновку про те, що Москва була заснована саме Степаном Кучкою на 20 – 25 років раніше від 1147 року, все ж таки інша конкретна дата, ніж вказана, не відома. Отже, не зважаючи на те, що змінилися і засновник і вік, Москва і далі буде рахувати свої ювілеї від 1147 року.

Територія Одеси була досить густо населеною ще в дописьмову епоху, про що свідчать численні знахідки стоянок первісних людей, відкриті археологами ⁸. З V ст. до н. е. на одеській території з'являються давньогрецькі колонії. Відомі два давньогрецькі поселення: Гавань Ісіаків (р-н Приморського бульвару) та Гавань Істріян (р-н Лузановки).

Загальний занепад античних міст у Надчорномор'ї, пов'язаний з Великим переселенням народів у IV ст. н е., призвів до остаточної загибелі давньогрецьких поселень на берегах нинішньої Одеської затоки. Пізніше степи Північного Надчорномор'я неодноразово ставали ареною боротьби кочових та землеробських етносів. Сприятливі умови для землеробів протягом століть змінювались вдалими періодами для кочівників. Така циклічність значною мірою визначала етнографічну мапу цього регіону.

За об’єктивними законами історичної географії заселення кожної території пріоритетно здійснюється гранично розташованими етносами. Не випадково, що в періоди криз для кочівників Північне Надчорномор'я залюднювалось представниками найближчого народу – українцями.

Так було в IV – VI століттях, коли в Надчорномор'ї жили слов'янські племена антів. Так було у VIІІ-Х століттях – в період домінування тут давньоукраїнських племен тиверців та уличів. "Повість времяних літ" зазначала, що "сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря і єсть городи їх і до сьогодні" ⁹.

На жаль, розташування цих городів і досі не визначене. Не виключено, що якесь поселення тиверців і уличів могло бути і на території сучасної Одеси. В принципі серед археологів існує думка, що тривалість поселень на території Одеси не переривалась ще з античних часів. Якби ця думка була підкріплена переконливими доказами археологічних досліджень, Одесу можна було б привітати з поважним статусом одного з найдавніших міст Європи.

На жаль, достатніх археологічних матеріалів, які б дозволили відтягнути історію Одеси до середини І тисячоліття до н.е., немає. Отже, на сьогодні існує більше підстав вважати, що античні поселення V–ІІІ в.в. до н.е. були у свій час знищені незворотно, а про можливі слов'янські поселення пізніших віків і взагалі поки що говорити немає достатніх підстав. За цих умов першою згадкою про населений пункт на території Одеси є свідчення польського хроніста ХV ст. Длугоша, який вказував, що в 1415 році польський король Володислав Ягайло відправив з порту під назвою Kaczubeiow (Кацюбіїв, легко взнається пізніша тюркізована назва Гаджибей – Качибей) транспорт збіжжя до осадженого турками Константинополя. Письменник ХVІІ ст. Кромер повторює цю звістку, подаючи транскрипцію назви Кацюбіїва як Cacybeio¹⁰.

Отже, 1415 рік – перша дата, під якою в письмових джерелах згадується Кацюбіїв – Гаджибей – Одеса* . Зрозуміло, що місто, яке у 1415 році відігравало вже роль поважного порту на Чорному морі, через який можна було відправляти цілий торговий транспорт, повинно було існувати досить тривалий час.

Коли ж саме місто могло бути засноване? Той же професор Маркевич у своїй розвідці "Город Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы", видрукованій у 1894 році;: окреслив цю проблему таким чином: "Зная, как вообще устойчивы народные поселения, вызванные естественными условиями (в данном случае место для захода судов, соляные и рыбные промыслы), можно были бы высказать предположение, что Качибей стал преемникам какого-то русское города (если между ними не было еще и итальянского звена), в свою очередь расположившегося на месте греческого, т. е, эллино-варварского поселения; но это всегда останется предположением, во всяком случае, оно не разрешает вопроса, когда же именно порт называется Качибеем? А также, что, впрочем, может быть, одно и то же, когда в находящемся здесь поселении устроено было укрепление г. Качибей? Этот вопрос тесно связан и с другим – об основателях г. Качибея" ¹¹.

Як уже згадувалося вище, чітких археологічних свідоцтв про тривалість існування поселення від античних часів і від часів Київської Русі немає. Отже, незважаючи на припустимість такої гадки і на її безперечну привабливість, її все ж таки доведеться залишити — принаймні до появи можливих археологічних знахідок.

На конкретному матеріалі вести мову про певне поселення на території Одеси у XIIІ столітті можна, спираючись .на вказівки італійських мап того часу. На цих мапах нинішня Одеська затока позначена як Джинестра (транскрипція у наступних варіантах: ginestra, zinestra, cinestra та ін.) Етимологію цієї назви, незважаючи на різні спроби, історикам з точністю встановити не вдалося ¹². Цей факт дає підстави деяким історикам вважати, що Одеса і була заснована італійськими моряками у ХIІІ столітті. О. Губар у своїй уже згаданій вище статті пише: "Можно предположить – и такое предположение не покажется слишком смелым, - что давно освоенная выходцами из Генуи, Анконы, Венеции гавань располагала кое-какими примитивными гидротехническими сооружениями и навигационными знаками. Во всяком случае, в одесских лиманах были обнаружены остатки свайных причалов и средневековые якоря. Так что польско-литовский порт возник не на голом месте".

Безумовно, подібна версія має право на існування. Можна припустити, що італійці називали Джинестрою якесь поселення, яке жевріло на берегах нинішньої Одеської затоки ще з часів Київської Русі; можливо вони самі заснували на пустельному березі якусь свою невеличку факторію. Можливо. Однак доказів того, що поселення справді існувало, що Джинестра – назва саме поселення, немає. Більше того, на італійських мапах під цією назвою фігурує лише берег нинішньої Одеської затоки, а ніяк не поселення. Отже, більш доказовою є теза, що Джинестра – географічна назва Одеського узбережжя, яке могло приваблювати італійських мореплавців тим, що тут можна було зупинитись для безпечного перепочинку, запастися свіжою водою та ін. Таким чином, гіпотезу про італійське заснування Одеси в ХІІІ ст. можна на достатніх підставах відхилити.

Існує в літературі гадка, що Гаджибей було засновано татарами у ХIV столітті. Ґрунтується вона на тому, що назва Качибей, Гаджибей, Хаджибей – має виразний тюркський характер. Крім того, цю думку історики підкріплювали літописним свідоцтвом про те, що у 1362 році Великий князь Литовський Ольгерд розбив на Синіх Водах трьох татарських ханів, ім'я одного з них було Хаджибей. Одеський історик другої половини ХІХ ст. Брун вважав, що цей хан Хаджибей і був засновником та володарем поселення на берегах Одеської затоки. Не можна, однак, не відзначити довільність подібного припущення, бо безпосереднього зв’язку між розбитим Ольгердом татарським ханом і Чорноморським поселенням не існує. Хаджи – досить поширене в ісламському світі ім'я. Навіть якщо припустити, що місто Гаджибей було засноване татарами, які докази того, що саме розбитий Ольгердом хан був його засновником?

Найбільш аргументованою гіпотезою на сьогоднішній день залишається припущення, що Гаджибей був заснований наприкінці ХIV століття Великим князем Литовським Вітовтом.

Перш ніж перейти до її викладу, слід хоча б побіжно зупинитись на характері цієї держави, бо у свідомості пересічного українського читача Велике князівство Литовське залишається завдяки своїй назві іноземною поневолюючою Україну державою... Насправді ж Велике князівство Литовське хоча і не було державою власне українського народу, та не було воно також і суто литовською державою.

Коли в першій половині ХIV століття литовський князь Гедимін приєднав до своїх литовських володінь територію сучасної Білорусі, характер його держави відчутно змінився. Справа в тому, що під час занепаду Київської Русі і тих князівств, що постали на її території, на сході Європи утворився своєрідний геополітичний вакуум. Його і заповнила собою молода литовська держава. Деградовані українсько-білоруські князівства переходили під владу литовських князів практично без опору. Литовці не чіпали старих порядків, православної віри, способу життя; в той же час вони давали надійний захист, від татарських нападів. Після мирного приєднання до Литви Білорусі при Гедиміні та України при Ольгерді, Велике князівство Литовське втратило свій етнічно литовський зміст. З одного боку, високий культурний і економічний рівень білорусько-українських земель перетворював їх на основу могутності нової держави, й чисельність населення земель дуже швидко перетворила армію великого князівства за складом майже цілком в українсько-білоруську. Литовські землі, які були на значно нижчому рівні розвитку, поступово переймали традиції слов'янських земель. Білоруська мова стала офіційною в цій державі, судочинство було побудоване на основі "Руської правди" Ярослава Мудрого, Великий князь Литовський Ольгерд та його сини прийняли православ'я, користувалися слов'янською мовою і вважали себе спадкоємцями Рюриковичів.

Незважаючи на свою ініціативу у створенні нової держави, литовці опинились межі культурної асиміляції. Не випадково, що Ольгерд, який піклувався, головним чином, слов'янськими землями, вважав себе нащадком Рюрика, а свою державу - спадкоємницею Київської Русі. Велике князівство Литовське вступило в жорстоку боротьбу з Московським князівством за право перебрати на себе стару київську спадщину. Якщо раніше радянські історики з ідеологічних міркувань єдиною спадкоємницею Київської Русі робили Москву, то в наш час навіть російська історіографія перейшла на позиції "двох Русей" – Московської та Литовської ¹³.

Коли ведеш мову про Велике князівство Литовське, не можна не помітити паралелей між утворенням цієї держави і Київської Русі.

У ІХ столітті датський конунг Рюрік Фрісландський зі своєю варязькою дружиною, яка була знана угро-фінським племенам балтійського басейну і їх слов'янським сусідам як "русь", утвердився в Новгороді. Його наступник Олег опанував Київ і, спираючись на міцно збиті варязькі дружини – "русь", заснував ранньосередньовічну імперію Київську Русь. Швидко скандинави розчинились у слов'янському морі. Якщо Рюрик, Олег та Ігор ще були щирими скандинавами, то син Ігоря Святослав уже мав слов'янське ім'я, носив слов'янський одяг, користувався слов'янською мовою і мав зовнішній вигляд типового українця Візантійський історик Лев Диякон так описував зовнішній вигляд Святослава: "...умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с мохнатыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с густыми чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, но с одной стороны ее свисал клок волос – признак знатности рода; крепкий затылок, широкая грудь и все другие части тела вполне соразмерные, но выглядел он угрюмым и диким. В одно ухо у него была вдета золотая серьга" ¹⁴. Чим не точний опис пізнішого запорізького козака?

Утворення Великого князівства Литовського майже дзеркально повторює історію Київської Русі. Литовські дружини стали тим ядром, біля якого консолідувалися білорусько-українські землі у XIV ст. Під впливом більш, розвиненої слов'янської культури етнічна Литва стала на шлях асиміляції. В той же час слов'янські землі перейняли назву Литва так само, як колись прийняли назву Русь, а династія литовських Гедиміновичів заступила скандинавських Рюриковичів. Основою Великого князівства Литовського стали білоруські землі. Недарма ще протягом століть інші народи називали білорусів литвинами. В наш час і Литва, і Білорусь мають однаковий державний герб – вершника з мечем. Це був старий герб Великого князівства Литовського, яке з повним правом вважають державою свого народу сучасні і литовці, і білоруси. Українці теж мають на це право, позаяк на рівних впливали на життя князівства, користуючись власною автономією і зберігаючи всі традиції своєї давньої Київської імперії.

Підсумовуючи сказане, хочеться підкреслити, що Велике князівство Литовське було утворенням литовського, білоруського та українського народів, в якому білоруси та українці грали провідну роль. Перетворення Великого князівства Литовського на єдиного спадкоємця традицій Київської Русі, однак, не відбулося. В той час як головною проблемою слов'янських земель князівства була боротьба із Золотою Ордою та Польщею, для суто литовських земель ворогом номер один був Тевтонський орден. У боротьбі з орденом могутнім союзником Литви була Польща. Не випадково, що литовський князь Ягайло, запрошений на польський престол, прийняв католицьку віру, підписав унію з Польщею і навернув до католицтва литовців. З цього часу литовські землі підпадають, під вирішальний вплив Польщі. Така ситуація дуже не подобалась православним підданим великого князя. У 1430 році вони підтримали на престолі князя Свидригайла, сина Ольгерда, брата Ягайла, який повністю пов'язав свою долю з українськими землями. В країні стався розкол. Слов'янська складова Великого князівства опинилася у стані війни з Литвою, яку підтримала Польща. Після кількох років запеклої боротьби слов'яни програли свою справу. Саме з цього часу православні втрачають своє провідне становище у Великому князівстві. Поглинання Великого князівства Польщею стає питанням часу, остаточно воно було завершене у 1569 році Люблінською унією. Одначе в кінці XIV – поч. XV століть Велике князівство Литовське ще може розглядатись українським народом як форма продовження своїх державницьких традицій.

У 1392 році Великим князем Литовським стає Вітовт – людина надзвичайно енергійна й амбітна. Він продовжує традиційну для Великого князівства політику – боротьбу з татарами з метою об'єднання під своєю владою всіх колишніх земель Київської Русі. Якийсь час навіть Московське князівство змушене було визнавати зверхність Вітовта. Як великий державний діяч Вітовт розумів значення Чорного моря для своєї держави. Прагнення вийти на його береги вилилось у серію походів у степові райони сучасної України. Наслідком цих походів стало приєднання в 90-х роках XIV століття узбережжя між Дніпром та Дністром до Великого князівства Литовського. Хоча в 1399 році величезна армія Вітовта була вщент розгромлена татарами на річці Ворсклі, він все ж таки спромігся зберегти за собою завойовані землі. Намагаючись закріпитися на них, він розпочинає широку будівельну і колонізаційну діяльність. За його правління (1392 -1430) в надчорноморських степах з'являються наступні міста-фортеці: Дашев (пізніше Очаків), Каравул (Рашків), Балакли (на Бузі), Соколець (Вознесенськ), фортеця св. Іоанна на нижньому Дніпрі. З цим місцем у пізніші часи народна традиція пов'язувала пам'ять про т. зв. Вітовтовий брід, або Вітовтову митницю ¹⁵. Французький дипломат Гільбер де Лянноа, котрий був прийнятий як посол Вітовтом у Кам'янці, залишив у своїх нотатках оповідь про побудову на Дністровському лимані т. зв. Чорного міста у 1421 році заходами подільського намісника Гедигольда. Цей енергійний попередник Де-волана збудував нову фортецю на лимані менш ніж за місяць. На будівництво він зігнав 12 000 селян з підвладного йому Поділля, а також доставив 4 000 возів з каменем і лісом ¹⁶, бо, як відомо, в Північному Надчорномор'ї відчувався брак цих матеріалів. Отже, колонізація степових районів Надчорномор'я за часів князя Вітовта була вельми масштабною як на часи середньовіччя. Таким чином, поява Кацюбіїва у 90-х роках XIV століття більш ніж імовірно була наслідком спроб Вітовта закріпитися на берегах Чорного моря. Дуже швидко Кацюбіїв став головним чорноморським портом Великого князівства Литовського.

Найавторитетніший дослідник істотні України доби середньовіччя Михайло Грушевський писав: "У цих загадках виступає перед нами торгівля кафінська, кримсько-чорноморська "татарська дорога", за котру боролися зі Львовом західні міста уже 1370-х рр., вела зі Львова через Поділля на Кам'янець до Тегині (Бендер) і звідти або до Білгорода і морем до Криму, або з Тегині на Тавань і Перекоп. Крім Львівської дороги, в Кам'янці сходилася також дорога Володимиро-Луцька, котру знаємо з грамоти Любарта. Надання кор. Володислава Фридриху Бучацькому з 1442 вказує, як попередню станцію на цій дорозі Каравул на Дністрі, а в сусідстві Білгорода як польсько-литовські замки й порти – Чорний город на Дністровському лимані і Качибей на місці теперішньої Одеси" ¹⁷.

Потреба у власному порті на Чорному морі для такої могутньої східноєвропейської держави, якою було Велике князівство Литовське, була безперечною. До 1453 року, коли турки захопили Константинополь, чорноморські протоки ще були вільними для плавання іноземних кораблів. Цим користувалася Генуя, яка володіла багатьма факторіями на Чорноморському узбережжі, головною з яких була Кафа (Феодосія).

Велике значення як посередницький пункт євро-азійської торгівлі мав Трапезунд. Отже, заснування Кацюбіїва у 90-х роках XIV століття було логічним завершенням і метою войовничої політики Вітовта в Степовій Україні. На відміну від кочівників-татар, які не мали мотивованих причин займатися містобудуванням у цьому регіоні, Велике князівство Литовське було в цьому життєво зацікавлене. Активна колонізаційна і будівнича діяльність адміністрації Вітовта в кінці XIV – поч. XV століть дає можливість вважати заснування Кацюбіїва одним з пунктів тієї політичної програми, яка призвела до появи таких фортець як Дашев, Чорне місто, Соколиць та ін.

Отже, будівництво Кацюбіїва можна розглядати як завершення прагнень Великого князівства Литовського утвердитись на Чорному морі. Вивозили з Кацюбіїва головним чином зерно, себто головний продукт українських земель, який, властиво, і підніс Одесу у XIV столітті. Крім продажу зерна, Кацюбіїв був відомий як місце добування солі в лиманах.

Що ж являла собою ця морська брама Великого князівства Литовського на початку XV століття?

Є всі підстави вважати Кацюбіїв справжнім містом і портом. Він складався з добре збудованої міцної кам’яної фортеці (турецький мандрівник Евлія Челебі, який у 1657 році проїздив через територію Гаджибея, зазначав у своїх нотатках, що фортеця потребує лише незначного ремонту), передмістя, маяка. В місті на території сучасного Пересипу існувала державна митниця, напевно, повинні бути і якісь необхідні портові споруди. Дослідник давньої історії Одеси А.Маркевич, споглядально аналізуючи можливу конфігурацію одеського узбережжя, вважав, що спершу місто і фортеця Кацюбіїва були розташовані на Жеваховій горі і тільки згодом, після утворення морем пересипу, який унеможливлював для кораблів вхід до лиманів, місто поступово перемістилося в район сучасного Приморського бульвару.

Незважаючи на логічність висновків цього одеського вченого, його погляд доведеться відхилити. Справа в тому, що під час написання своєї розвідки він не знав деяких важливих документів, які увійшли до наукового обігу лише в останні часи. В книзі подорожі Евлія Челебі йдеться, що Гаджибей був розташований на схилах крутої скелі над морем. Крім того, коли у 1765 році турецький уряд заходився будувати укріплений пункт на місці старого Кацюбіїва, це сильно стурбувало російську адміністрацію – вона зробила відповідний запит, бо згідно з Бєлградським мирним договором Туреччина не мала права будувати нові фортеці в Північному Надчорномор'ї. У відповідь на цей російський запит турецький уряд заявив, як зазначав російський резидент у Стамбулі Обресков, що це "не что иное, как починка бывшего в том месте в древние времена небольшого замка с построением одной высокой башни на постановление фонаря для безопасности мореплавателей и выхода судов в тамошний залив, да четырех или пяти магазинов для складирования зерна и других съестных припасов в том краю собираемых и в Константинополь привозимых"¹⁸.

Таким чином, видно, що пізніша турецька фортеця являла собою лише відбудоване старе литовське укріплення, яке було розташоване на території сучасного Приморського бульвару, конкретно на місці палацу графа М.С. Воронова.

Незважаючи на турецькі пояснення, звістка примусила російську адміністрацію направити на місце будівництва свого агента поручика Івана Іслєньєва, закамуфльованого під купця. Він упорався зі своїм завданням блискуче і передав керівництву знятий ним план нової турецької фортеці. Цей план опублікував у "ЗОАО" в 1967 р. історик С. Боровий ¹⁹.

План підтверджує, що турецька фортеця розташовувалась на Приморському бульварі. Але що цікаво – Іслєньєв на своєму плані позначив також руїни, які він назвав рештками старовинного Качибейського замка. Вони були позначені на плані в районі схрещення сучасних вулиць Ланжеронівської та Карла –Маркса. Як справедливо зазначив С.Боровий, розміщення замка саме на цьому місцї було цілковитим фортифікаційним безглуздям, а беручи до уваги свідоцтво Евлія Челебі про розташування замка на скелі над морем, а також турецьке пояснення стосовно відбудови замка, можна з певністю стверджувати, що старий Кацюбіівський замок існував на місці сучасного Воронцовського палацу. Втім, цікаво, що Іслєньєв позначив рештки старого міста і відмітив його у своєму рапорті. Пізніше ми ще повернемось до цього факту. Поки що зауважимо, що позначені російським офіцером руїни найімовірніше були руїнами не фортеці, а колишнього міста, а те, що він сприйняв їх за руїни старої фортеці, свідчить про те, що це місто мало досить поважну забудову і не було таким мізерним, як намагаються виставити його деякі сучасні одеські краєзнавці.

Тепер декілька слів. про походження назви Кацюбіїва. В літературі з цього приводу існує дві гадки. Одна була завдячена своєю появою польському досліднику Маріану Дубецькому. Він знайшов у ревізії замків Волинської землі від 1545 року вказівку, що частину огорожі Вінницького замка повинен був утримувати на свій кошт шляхтич Борис Коцюб (Коcиб), який був власником села Якушин біля Вінниці. Отже, польський історик припустив, що якийсь предок цього Бориса Коцюба і був засновником Кацюбіїва.

Як справедливо зазначав А. Маркевич, таке припущення безпідставне, бо ніякого безпосереднього зв’язку між Борисом Коцюбом, який жив у середині XVІ століття, і містом над морем, яке було засноване в кінці XIV ст. не виявлено. Отже, припущення Дубецького може бути охарактеризоване як гіпотеза і тільки, незважаючи на те, що у цієї гіпотези були і є свої прихильники.

Інша точка зору про походження назви Кацюбіїв виходить з факту наявності в XV ст. на Поділлі села Кaczebіjow, яке належало шляхетському роду Язловецьких. Позаяк і чорноморський Кацюбіїв спершу теж належав Язловецьким, здається можливим, що подільські переселенці могли назвати свою нову батьківщину ім'ям свого рідного села. Походження назви Кацюбіїва від оселі Язловецьких на Поділлі на сьогодні є найвірогіднішим.

Історичні документ досить скупо оповідають про історію середньовічної Одеси. Після звістки про відправку хліба з Кацюбіїва у 1415 році нова звістка про нього припадає на 1431 рік, коли Володислав-Ягайло змушений був передати владу над ним великому князю литовському Свидригайлу. В цьому документі це чорноморське місто позначено як Kaczubinyow, а в реєстрі міст, який було створено за наказом Свидригайла, воно було означене як Kaczucklenow.

30-ті роки XV століття – період жорсткої внутрішньої боротьби у Великому князівстві Литовському, коли князь Свидригайло, якого підтримувала українсько-білоруська провідна верства, намагався утвердити її вплив у державі, поборюючи впливи католицької литовської знаті, яку підтримувала Польща. У 1435 році у великій битві під Вількомиром Свидригайло був розбитий. З цього часу Велике князівство Литовське втрачає своє значення спадкоємника старокиївської імперії Рюриковичів. Починається період поступової інкорпорації Великого князівства Литовського Польщею. Та це був не єдиний наслідок тієї внутрішньої війни. Державний організм Великого князівства приходить у занепад. Перемога литовського начала в державі означала переорієнтацію інтересів з Півдня на північ, на Балтійське узбережжя, а це викликало нехіть наступників Вітовта до чорноморської політики. До того ж війна підірвала сили Великого князівства, і воно просто було не в змозі обороняти свої кордони, особливо в період, коли утворювалось могутнє Кримське ханство і зростала сила молодої Турецької імперії. Намагаючись зберегти Кацюбіїв як свій чорноморський порт, державна адміністрація Великого князівства вирішує передати його у приватну власність, сподіваючись, що приватна ініціатива зможе надати цьому місту більше гарантій безпеки, ніж безсила держава. У 1442 році Кацюбіїв було передано у власність українському подільському магнату Федору Бучацькому ²⁰. Крім Кацюбіїва, Бучацький відповідно до королівського привілею, зміст якого був переданий польським істориком Тадеушом Чацьким, одержав у володіння також Білгород і Каравул, тобто все долішнє Подністров’я ²¹. Бучацький був зобов’язаний підтримувати всі ці міста і замки в належному стані. Передача Кацюбіїва Бучацькому не прийшлася до смаку урядовим чиновникам, які контролювали митницю на пересипу. Конфлікт набув гостроти і змусив обидві сторони звернутись до суду.

Бучацький прагнув повного контролю над містом і портом, урядові ж чиновники вказували на те, що пересип був створений морем і тому не входить у межі території, пожалуваної Бучацькому. Чим завершилася ця судова справа, не відомо, одначе сам факт наявності судового вирішення конфлікту свідчить про те, що в середині XV століття Кацюбіївський порт ще зберігав своє прибуткове значення, а контроль над ним став предметом конфлікту між новим власником Кацюбіїва Бучацьким і державними чиновниками митної служби. Кацюбіїв був добре відомий у ті часи іноземним мореплавцям, його було позначено на італійській мапі Фра Мауро 1459 року ²².

Та поступово падіння ролі Великого князівства Литовського – з одного боку, утвердження в Північному Надчорномор'ї турецької імперії, а також утворення у 1443 році Кримського ханства – з другого, призвели до того, що береги Чорного моря повністю переходять під владу турецького султана, а сам Кацюбіїв – під владу його вассала – кримського хана.

У договорі польського короля Сигізмунда І та кримського хана Сагіб-Гірея від 1540 р. зазначалось: "Те же купцы панств его милости коруны польские и княжества Великого Литовского мають добровольно в Качибее соль братии и, мыта водлуг давнего обычаю заплативши, до Киева и до Луцка и инших городов соль прибавляти за сторожею людей царевых. А есть ли бы в Качибееве которая ся шкода подданным короля Его Милости от людей царевых, ино царь мает тые шкоды королю Его Милости поплатити" ²³. З договору видно, що і за татар Качибей зберіг значення важливого торгового центру. Сучасний український історик П.Сас у своїй новітній монографії, присвяченій феодальному українському місту кінця XV – початку XVІ ст. пише: "Так, восточные товары, закупаемые в Хаджибее, Аккермане, Килие, Очакове, провозились по Днепру к Киеву, а затем направлялись через Остер и Чернигов в Москву...²⁴ Важным предметом торговли на Украине была соль как продукт первой необходимости, пользовавшаяся стабильным спросом на внутреннем рынке. Она использовалась для пищи, засолки рыбы и др. На городских рынках продавалось немного соли, добытой из соленой рапы черноморских лиманов в районе Хаджибея. Существовали два основных пути, по которым эта соль доставлялась на Украину. Один из них был водным – комяги и челны, груженые солью, плыли по Черному морю и Днепру в Киев, а затем направлялись в различные торговые центры по бассейнам рек Десны и Припяти. Сухопутный путь из Хаджибея простирался через Брацлав, Винницу, Острог, Дубно и заканчивался в основном пункте склада соли на Волыни - Луцке" ²⁵. Так що татари, зважаючи на прибутковість Качибея, намагалися підтримувати його нормальне функціонування після встановлення над ним своєї влади в останній чверті XV століття. Та, на жаль, у кочовій державі, якою було Кримське ханство, лад і спокій ніколи не були тривалими. Крім того, торгова слава Качибея притягувала до міста запорізьких козаків. Видатний російський історик Соловйов у своїй відомій фундаментальній праці наводив приклад нападів запорожців на турецьких купців, а також на чумаків в околицях "Кочубеєва (Одессы)" ²⁶ в 1545 році. Внаслідок якихось внутрішніх конфліктів у ханстві і, мабуть, не без допомоги запорожців у другій половині XVІ століття Качибей приходить у занепад. Посол польського короля Стефана Баторія Мартин Броневський, який проїздив повз Качибей у 1578 році, писав про його цілковитий занепад, а місце це вважав дуже небезпечним через часті напади запорожців. Одначе у XVІІ столітті Качибей знову фігурує на морських мапах. На мапі Сансона 1660 року його позначено під назвою Koczubi ²⁷. Це дало право Маркевичу вважати, що життя в Качибеї продовжувало жевріти і в XVІІ та XVІІІ століттях. Він посилався також на мапу Ван Келена 1699 року, де також був відмічений Kaczubi.

Так само він був позначений на мапах Де Фера 1714, Фішера 1730, Де Ліля 1732 і Де Вагонді 1757. Маркевич вважав, що в той час Качибей був лише невеликим татарським селищем. У 1992 році у журналі "Україна" були надруковані мапи, оригінали яких зберігаються в приватних колекціях канадійських колекціонерів. На мапі Йогана Гоманна (кін. XVІІ – поч. XVІІІ ст.) позначено Koisubi , а на мапі Янсона (серед. XVІІ ст.) – Koszubi.

Одначе не всі дослідники схильні були вважати існування населеного пункту Качибея доведеним на основі картографічних даних. Ф.Петрунь у статті "Качибей на старинных картах" писав, що "анализ более широкого круга картографических изданий XVI-XVІІІ вв. заставляет с большой осторожностью говорить о Качибее, как населенном пункте в этот период" ²⁸. Петрунь доводив, що більшість мап, починаючи від Сансона, наслідували мапу Боплана. В той же час на самій бопланівській мапі Качибей було позначено як руїни. Отже, на думку Петруня, на мапи XVIІ – XVІІІ ст. Качибей міг потрапити не як "живе" місто, а як, хоча і помітні, та все ж таки безлюдні, руїни. Петрунь посилається на донесення польського гетьмана Жолкевського від 1599 року, який писав, що його розвідник не зустрів в Качибеї людей, а також на щоденник шведського генерала Адлерфельда, який, відступаючи разом з Карлом ХІІ Північним Надчорномор'ям, також не згадує про нього. Отже, історія стала досить заплутаною. Це було б дуже сумно, якби не світло, яке пролилося на це питання після виходу в світ записок турецького мандрівника Евлії Челебі, який два рази проїздив повз Хаджибей у 1657 році. Він переповів турецьку легенду про заснування фортеці і далі пише: "До сих пор постройки этого укрепления сохранились и хорошо видны на берегу Чорного моря, на крутой скале. Если это укрепление хотя бы немного подправить, местность станет населенной, а дорога безопасной" ²⁹. В іншому місці Челебі пише про свою зупинку в Гаджибеї: "За 15 часов дошли до крепости Ходжабай и здесь сделали остановку. В этой разрушенной крепости спрятали пленных с повозками, а вокруг снова поставили караул" ³⁰. Отже, свідчення очевидця з певністю промовляє про руїни Гаджибея в середині XVІІ століття, а значить і на європейський мапах Гаджибей було позначено як руїни, помітне з моря мертве місто. Правда, в спогадах Евлії Челебі є ще одне речення, вельми цікаве, яке не люблять чомусь цитувати історики, наводячи попередні уривки. Челебі пише: "В этих местах из Черного моря добывают соль, и жалованье гарнизону выплачивается солью"³¹. Що це? Якщо тут немає якоїсь неточності з боку перекладачів, то це є свідченням перебування в старому гаджибейському замку якоїсь турецької військової залоги. Дуже цікавий факт, і має цілком логічне пояснення. Всі документи, починаючи з XV століття, в тій чи іншій формі повідомляють про добування солі в лиманах; після занепаду Кацюбіїва у другій половині XVІ століття, як правило, подорожні зазначають небезпечність цих місць через напади запорожців або татар. З іншого боку, дорога з Білгорода на Очаків проходила через Гаджибей, де мандрівники зупинилися на ніч.

За таких умов цілком логічно було б розмістити в цьому місці якусь сторожу, тим більше, що, за свідченням Челебі, руїни замка були не в дуже поганому стані. Можна припустити, що турецька адміністрація дійсно тримала в Гаджибеї свою невеличку сторожу. Оскільки Евлія Челебі бідкався, що через занедбаність замка територія була незаселеною, можна думати, що турецька сторона розміщувалась там не постійно, а лише сезонно. Російський гонець Айтеміров, який проживав у 1692-95 рр. у Криму, повідомляв, що дорога з Очакова до Білгорода проходила через місце, яке називалось Акучюбей і було дуже небезпечним через напади козаків. Скальковський, як писав Маркевич, зазначав, що в той час Гаджибей був розорений козаками ³². Чи не було все це відображенням якихось зачіпок козаків з турецькою залогою, розташованою в Гаджибеї?

У XVIII ст. Туреччина під впливом зростаючої загрози з боку Росії все ж таки взялася за укріплення старого Гаджибейського замка. У 1765 році його було відбудовано і перейменовано на Ені-Дунью (Новий світ). Звістку про побудову турками фортеці привіз запорізький гонець до кримського хана Костянтин Іванов. У рапорті графу Румянцеву про побудову фортеці мовлено так: "Прежде же было там село, а именовалось Куджабей. Оная же крепость зачалась делаться сего году из весны, а делают ту крепость волохи, на которую возят камень из степи, с речек и балок околичных" ³³.

З цього повідомлення видно, що ще перед будівництвом нової турецької фортеці життя знову повернулося в Гаджибей, бо на час будівництва там вже існувало татарське село.

Звістка про турецьке будівництво стурбувала російський уряд. Та турки у своїй відповіді наголосили, що будують не нову фортецю, а відновлюють стару, яка існувала з давніх часів. Все ж таки до Гаджибея у 1766 році було направлено російського лазутчика поручика Іслєньєва, який зняв план збудованої фортеці. Про цей план уже мовилося вище.

Турецький уряд не погрішив проти правди, коли писав про відбудову старого замка. Справді; нова фортеця не могла вважатись серйозною перепоною для армії ХVІІІ ст. Розміри її були невеликі, гарнізон — маленький. Навіть під час достославного здобуття Гаджибея Дерібасом у 1789 році посилений гарнізон фортеці не перевищував 300 чоловік. У мирний час він був, напевно, набагато меншим. Отже, Гаджибей, безперечно, не був якимось важливим опорним пунктом турок, таким, скажімо, як Очаків, Ізмаїл, чи хоча б Білгород, Чисельність турецького гарнізону говорить радше, що це була знову ж таки сторожа, яка завдяки відбудові фортеці розміщувалась у Гаджибеї (на відміну від XVII – поч. XVIII ст.) вже постійно.

Історик Одеси Смольянінов реконструював вигляд Гаджибея до приєднання його Росією: "По рассказам очевидцев Гаджибейская крепость или замок стояла в то время на возвышенном, поросшем мелким кустарником берегу и составляла небольшой четырехугольник, окруженный земляным валом. По середине ее возвышался пашинский дом, не более шести саженей в длину и четырех в ширину. В стороне от дома построена била глубокая мина для хранения пороху. В мирное время 4 пушки торчали по углам крепости. Неподалеку от замка было разбросано татарское селение, жители которого помещались в небольших, плохо выстроенных из местного камня землянках, накрываемых на зиму войлоками. При малейшей опасности со стороны неприятеля татары взбирались на повозки и убегали в степь.

Местом сборища, рассказов и новостей и центром тогдашней деятельности находившихся в Гаджибее турок и татар была кофейня, существовавшая на углу нынешней Ришелъевской улицы...

Там, где возвышается теперь карантинное "пассажирское отделение", стояла башня с маяком. На площадке близ портовой таможни, известной в настоящее время под названием "старого карантина", были построены небольшие магазины для складки провианта, привозимого из Измаила, Очакова и Аккермана для Гаджибейского гарнизона. Отсюда же производилась и погрузка на суда тех товаров (преимущественно пшеницы, кож), коими Гаджибей вел свою незначительную торговлю"³⁴.

Торгівля ця відбувалася у 50-х роках XVIII століття, ще до відновлення фортеці, про що повідомляв Скальковський. Після ж відбудови фортеці торгівля пожвавилася. Маркевич писав, що "...местом оборота товаров был в Гаджибее порт, находившийся внизу бульвара, а над портом стоял маяк, о чем было не раз говорено. Так как порт не имел какого-либо особенного устройства, а представлял только длинную набережную полосу, да и то, вероятно, лишь земляную утрамбованную, ... то суда приставали, как и где угодно на протяжении всего нынешнего одесского берега... Помимо коммерческого, Гаджибейский порт имел и военное значение, здесь находил убежище военный турецкий флот, здесь он имел иногда и долгую стоянку" ³⁵.

З відновленням фортеці і розміщенням у ній постійної залоги населення Гаджибея збільшилося, і могло почувати себе безпечніше, ніж раніше. Правда, до середини XVIІІ ст. населення надчорноморських степів і без того зросло, причому за рахунок переселення сюди хліборобського українського та молдавського люду. В цьому не було нічого дивного, бо жорстокий кріпацький гніт штовхав найбільш активних і сміливих селян до переїзду на вільні землі, які знаходилися під владою Туреччини. Цей рух представників найближчих до степових районів Надчорномор'я землеробських етносів сильно пожвавлювався в періоди зміцнення будь-якої державної влади. Так було у XV – XVІ віках, коли Велике князівство Литовське встановило тут свою гегемонію, а також у XVІІІ ст., коли турецький уряд став приділяти більше уваги своїм північночорноморським володінням. Та особливо потужним цей рух став після приєднання цих земель до Російської імперії. Згідно перепису 1851 р. населення Херсонської губернії (туди входили: сучасна Одеська область до Дністра без північних її районів, Миколаївська, Кіровоградська і Херсонська до Дніпра області) національний склад її населення був таким: "Малоросиян (українців) – 703 699, молдаван и волохов – 75 000, евреев-талмудистов – 55 000, немцев – 40 000, великороссиян (росіян) – 30 000, болгар – 18 435, белорусов – 9 000, греков – 3 500, цыган – 2 516, поляков – 2 000, армян – 1990, караимов – 446, сербов – 436, шведов – 318, татар – 76.

Кроме того, смешанного племенного состава: разночинцев и семейств отставных нижних чинов – 48 378, дворян – 16 603, иностранцев – 10 392. Итого – 1 017 783.

Таким образом, более двух третей населения составляют малороссияне, но и остальное население, вследствие постоянных сношений с простым классом народа, во многих местах утратив свой первоначальный тип, приняло язык, одежду и привычки малороссиян и скорее может быть отнесено к малороссийскому, чем к какому-либо другому племени.

Так, например, многие разночинцы и семейства отставных нижних чинов"³⁶.

Отже, в центральній губернії Новоросійського генерал-губернаторства Російської імперії властиво росіяни складали менш як 5% навіть не від усього населення, а лише від його української частини! Другим за чисельністю народом, як видно, були молдавани. Такі ж самі процеси, хоча і в набагато менших масштабах, відбувались і у XVІІІ ст. Молдаванка, наприклад, існувала ще у період завоювання Гаджибея, населена вона була, ясне діло, молдаванами, які, до речі, і займалися відбудовою Гаджибейської фортеці у 1765 році. На той час територія довкруги Гаджибея була вже досить заселеною, тут було немало сіл і хуторів ³⁷. Одеський професор ХІХ століття Яковлєв писав: "Первый прочно оседлый элемент окрестностей Хаджибея составляли выходцы из польских областей юго-западного края, которым не было хуже под турецкою властью, чем на родине в крепостной зависимости... И в самом деле, мы видим, что большинство первых поселенцев по хуторам в окрестностях Хаджибея малороссы по происхождению, выходцы из Подолии, Волыни и др. областей Речи Посполитой"³⁸.

Нову потужну хвилю українських поселенців у Гаджибейській окрузі склали колишні запорізькі козаки після зруйнування Січі у 1775 році. На ближніх до Гаджибея балках вони поставили свої зимівники, які дали початок селам Усатого, Нерубайське та ін.

Цікавий документ, який проливає світло на характер населення Гаджибейської округи, було надруковано в ЗООИД в XV т. від 1889 р. Це скарга, яка була подана у 1791 році господарями двох хуторів, розташованих у татарській балці. Наведемо його повністю із збереженням стилю, що допоможе зробити деякі важливі висновки:

К вашей графской милости прибегаемо, защитите молимо от многих разбойств и хищений. Сего 1791 – в 27 день до нас на хутори на татарской балке Данилы Баркило и Карпа Чаплинского приихалы на триох подводах офицер Ка...ков да сержант Якубов та лекарь Липман со многими солдатами и матросами ("драгунами" приписка над строкою) якобы за сином, житом и се...ь и будучи довольно чествуеми вином, горилкою и всякою хуторскою стравою зачали пытать для чего с нами жинки живуть не вінчани. И когда кум Назар Ковальчук ответ дали, что жинки наши какие есть вінчаны у протоиерея отца Епифания й дівки, что при нас находятся вже рушники повіддали и за отца Павла вже посылано тоді фельшер Липман начал свістом знаки подавати на возах сідячим солдатам и прочим людям и иные люди повбигаючи, до всих пяти хат похватали жинку мою Пелагею, своячницу Тетяну, и Чаплинського жинку же Анастасію с маленьким хлопчиком, та дивчат сродственницу Ковальченкову Параскеву и Назара Ковальчука свояченицу Хведосию та дівку Катерину наймичку та туркеню Офиру и повязавши япанчею офицеровою и солдатовыми и нашими свитками поїхали до Гаджибея и як ми побіглі за ними, то сержант Якубов казал москалям прямо стріляти на нас и тій стріляли но Божою волею мы остались живы.

З цієї водночас і сумної і смішної скарги можна зробити кілька важливих висновків. По-перше, Ясський мир з Туреччиною, згідно з яким територія між Бугом та Дністром разом з Очаковим та Гаджибеєм відійшла до Росії, було заключено в самому кінці 1791 року, а саме 29 грудня. Скарга ж датована 27 днем І791 року. Тобто ця подій сталась майже за рік до законного володіння Росією цим краєм. Хоча, безумовно, описаний епізод може дещо характеризувати звички російської армії в ті часи самі по собі, та все ж таки слід розуміти, то російські військові ставилися в той час до місцевого населення як до підданих ворожої держави, не зважаючи на їхню національність та віросповідання. Таким чином, видно, що за турецької влади в кінці XVIII ст. українське населення мало можливість спокійно проживати на цій території зі своїми сім'ями, заводити господарство, будувати хутори, одружуватися згідно з правилами своєї релігії. Українські поселенці жили тут вже тривалий час, бо мали настільки налагоджене господарство, що одержували завдяки своїй праці товарний продукт, який могли запропонувати на продаж у такій кількості, що, скажімо, російський гарнізон у Гаджибеї поповнював свої запаси за рахунок місцевих ресурсів.

Під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 років Гаджибей став об'єктом нападів запорізьких козаків. Так, у 1769 році загін запоріжців чисельністю 3100 чоловік під проводом Семена Галицького напав на Гаджибей і сильно його спустошив. Козакам не вдалося підійти до фортеці непомітно, несподівано вони зустріли біля самого міста загін з 200 яничарів і вступили з ними у бій. Турків було розбито вщент, та залога Гаджибея вже знала про близьку небезпеку. Запорожці не мали гармат і не могли сподіватись на вдалий штурм. Вони обмежились тим, що геть чисто випалили цивільну частину міста. З-під Гаджибея козаки повернулись з великими трофеями: 20 000 коней, 1 000 голів рогатої худоби, 4 000 овець, 180 верблюдів ⁴⁰. Трофеї, захоплені запорожцями, свідчать про високий господарчий рівень гаджибейської території.

Наступного 1770 року Гаджибей зазнав нового нападу запорізьких козаків. 13 липня козаки підступили до фортеці вже з гарматами і розпочали штурм. Та невеличкі козацькі гармати не могли порушити міцних кам'яних стін фортеці. Довелося відступити, як писано в рапорті: "И так, что сей крепости по ея весьма из каменя оградою укрепления, не находя способу мелкими нашими пушками достать, отступили" ⁴¹.

Під час штурму було вбито 19 турок, багато було поранених і одного козаки захопили у полон. З боку запорожців загинуло 10 чоловік і 27 було поранено. Загинув і отаман Звонецького куреня Шапарець.

У І771 ропі сам кошовий отаман Калнишевський із 6000 козацької кінноти і 12 гарматами вчинив черговий напад на Гаджибей. Врешті-решт на початку 1774 року Гаджибейська фортеця впала. Її комендантом став поручик Вєдєняпін. Коли запорожці з дозволу коменданта Бендер набрали в лиманах 130 возів солі, Вєдєняпін 30 возів відібрав на підставі того, що бендерський комендант дав дозвіл зібрати лише 100 возів. Як доносив Вєдєняпін, "соль в Хаджибее не без надобности" ⁴². За Кучук-Кайнарджийським миром 1774 року Гаджибей було повернуто Туреччині. Після закінчення війни в І775 році російські війська знищили Запорізьку Січ. Козаки почали шукати ліпшої долі. Як зазначав Скальковськнй, тисяча запорожців прибилися до Гаджибея, біля якого заснували своє поселення – Пересип.

Під час нової російсько-турецької війни 1787 – 1791 родів Гаджибей знову став об'єктом нападів. У листопаді 1788 року чорноморські козаки Захарія Чепіги ходили до Гаджибея, де знищили магазини з великими запасами борошна, пшона, вівса.

Наступного І789 року, у вересні місяці, авангард корпусу генерала Гудовича під проводом генерал-майора Й. Дерібаса у складі Миколаївського гренадерського батальйону, батальйону Троїцького мушкетерського полку, трьох піших полків і кінноти чорноморських козаків під проводом 3. Чепіги непомітно підійшов до Гаджибея і мав перепочинок у Кривій Балці. І4 вересня о четвертій годині ранку війська Дерібаса двома колонами пішли на штурм. 16-гарматна батарея майора Меркеля повинна була нейтралізувати турецький флот, який стояв на рейді. Всі учасники штурму вели себе блискуче. Гарнізон капітулював. Під час бою загинуло та втекло більше 200 турецьких солдат, в полон потрапило 13 офіцерів і двохбунчужний паша Ахмед, а також 66 рядовиків. Серед трофеїв опинилось 12 гармат, 8 знамен, 22 бочки пороху і 800 ядер. В загоні Дерібаса загинуло 5 чоловік, 33 були поранені.

За здобуття фортеці Дерібас був нагороджений Орденом Св. Георгія Третього ступеня. Вирішальну роль під час штурму відіграли колишні запорожці т. зв. чорноморські козаки під проводом Чепіги.

Історія залишила опис прапорів чорноморців, під якими вони йшли на штурм Хаджибея: "Прапор блакитний, із зображенням по червоному полю золотого двоголового орла, з військовою арматурою. По краю напис: "сооружен сей прапор полковником Протовичанским, куреня Кислякевского Харитоном Алезьевым... писарь Данило Андреевич Балицкий куреня Менского, асаул куреня Поповичевского Иван Лени... 1774 года". По боках кола, що завершує цей напис і двоголового орла, зображені згори: зірки і вензельна літера імператриці Катерини II, посередині півмісяць і хрест, а знизу зірка і велика літера К, на другому боці прапора зображено Св. Великомученика Георгія Побідоносля.

Прапор блакитний із зображенням двоголового орла, всередині якого хрест з випромінюючим сонцем, навкруги напис: "при державе Благочестивейшая... Г...дрине Імператрице Ек... армии бригадира и кавалера Захария Алезеевича Чепеги сделана 1791 года Мая 26 дня". З другого боку зображена Андріївська орденська зірка.

Прапор подібний до попереднього, також бригадира Чепіги, тільки час пожалування інший, а саме: 21 квітня 1791 року" ⁴³.

Таким чином, жовто-блакитний український прапор, який злетів над переможеною турецькою фортецею, започаткував традицію утвердження жовто-синіх кольорів в Одесі.

Історія Гаджибея після йоги здобуття і переходу під юрисдикцію Російської імперії вже була переказана. Нам залишається лише підвести підсумок. Позаяк не існує твердих доказів існування поселення на території Одеси до кінця XIV століття, датою народження Одеси мусить вважатись 1415 рік – рік першої згадки Коцюбіїва в літописних анналах. Кацюбіїв протягом півтора століття відігравав роль важливого торгового порту в Північному Надчорномор'ї. В останній чверті XVI століття під татарською владою Гаджибей прийшов у занепад. Незважаючи на це, його руїни протягом XVII – XVIII століть були об'єктом фіксації на європейських морських мапах, служили комунікаційним вузлом на шляху від Білгорода до Очакова та місцем добування солі. Саме тому тут повинна була розташуватись невелика турецька залога. У 1765 році турецький уряд поновив старі укріплення, що мало наслідком залюднення навколишньої території українським та молдавським населенням. Після здобуття у 1789 році Гаджибейської фортеці військами Дерібаса і переходу її під юрисдикцію Росії у 1794 році за наказом Катерини ІІ від 27.V.1794 року в Гаджибеї починає будуватися новий порт. На початку 1795 року старий Гаджибей було названо Одесою.

Всі попередні викладки однозначно доводять, що у 1794 році Одеса заснована не була. Тоді постає питання: чому ж місто збирається святкувати свій 200-річний ювілей?

Питання слушне, адже у всьому світі громадяни чіпляються за найдрібніший факт, який дозволяє зробити історію рідного міста більш давньою. Це не просто тішить марнослав'я, а й приносить прибутки. Туристи полюбляють приїздити в стародавні міста більше, ніж у ті, які з'явилися на мапі протягом останніх двох століть. Та Одеса йде своїм шляхом. Вона вперто готується відзначити у 1994 році своє удаване 200-річчя. А які ж для цього є докази? Як ми вже встигли переконатись, жодних юридичних підстав уважати 1794 рік роком народження Одеси не існує. Існує лише міф і традиція. Простежимо їх витоки. Як народжуються міфи, сказати важко. Достеменно відомо лише те, що деякі історичні особи сприяють міфотворчості. Так, скажімо, однією з найлегендарніших постатей у всесвітній історії був Олександр Македонський. Турецький мандрівник Евлія Челебі, якого ми вже цитували вище, вважав, наприклад, що протока Босфор була прорубана за наказом великого македонського монарха. Крім того, народна традиція приписувала юному македонському царю честь засновника либонь не кожною міста на Сході. Вести родовід рідного міста від Іскандера Зулькарнайна (Олександра Македонського Дворового) було добрим тоном на просторі від Босфора до Інду. Дещо схожу славу має і російська імператриця Катерина ІІ. Катерина ІІ – дуже популярна у народі особа. Її ім'я оточене безліччю легенд. Так, скажімо, її звинувачують у продажу Америці Аляски, хоча вона ніколи цього не робила. Те ж саме стосується і заснування Гаджибея – Одеси.

Справа в тому, що під час свого сходження на престол Катерина заманіфестувала себе як спадкоємниця Петра І. Позаяк вихід на береги Чорного моря автоматично продовжував аналогії з виходом на море Балтійське, то Катерина II в очах підданих зрівнювалася славою з Петром І. Оскільки Петро заснував величну "Північну Пальміру" – Петербург, то, природно, повинна була з'явитись і "Пальміра Південна". Спершу на цю роль, державною адміністрацією висувався Херсон, заснований у 1778 році, і пізніше Одеса була адміністративним центром губернії, яка носила назву Херсонської. Одначе виявилось, що Херсон аж ніяк не може репрезентувати себе як південна брама імперії. На цю роль почали висувати Миколаїв, заснований У 1788 році. Та й він не міг дотягтися до рівня "Південної Пальміри". В той же час Гаджибей, який у жодному разі не міг бути заснований Катериною II так само, як не могли бути засновані в той час такі міста-фортеці як Очаків, Білгород, Ізмаїл та ін., зріс казково. Темпи його росту у XIX столітті просто-таки вражали сучасників. У XIX столітті Одеса стала фасадом імперії в чорноморському басейні, тому в очах вірнопідданих патріотично настроєних істориків, таких як Скальковський, природно було взяти за точку відліку одеської історії 1794 рік. Потім до цього звикли. Так утворився стереотип, який і сьогодні панує у свідомості людей.

На відміну від Херсона та Миколаєва, Гаджибей спершу ніяк не привернув увагу влади – офіційний Петербург не зміг розгледіти велику будучину малого турецького містечка. Про це говорить і відсутність навіть спеціального указу про заснування міста, і відсутність наказу про перейменування. Це помітив і відобразив на сторінках своєї брошури одеській історик Б. Яковлєв.

Незважаючи на те, що недоречність традицій виводити початки Одеси з 1794 року була очевидною, якось так повелося, що в історичній літературі ця традиція безпосередньо не заперечувалась. Та все ж таки абсурдність твердження про заснування Гаджибея в Гаджибеї у 1794 році занадто сильно впадає у вічі, щоб її можна було просто так обминути. Хисткість легендарної традиції адепти катерининського "заснування" намагаються підкріпити серією не вельми переконливих аргументів.

Перший з них – це те, що Гаджибей був фортецею, а не містом, містом, мовляв, він став лише після 1794 року. Подібне твердження не витримує жодної критики. У всьому світі мешканці міст ведуть відлік часу від появи першого поселення на своїй території без урахування його характеру. Афіни, які були засновані Тезеєм, також спершу були не більш ніж селищем. Як відомо, Рим був заснований у 753 р. до н. е. шляхом об'єднання в одне політичне ціле семи різноплемінних сіл, розташованих на семи пагорбах. Та й Москва спершу була не більш ніж селом, обнесеним частоколом. У І993 році Якутськ святкував своє трьохсотліття – чим він то був у момент свого народження? Більшість міст зростала на місці фортець. Добра половина міст Англії веде своє літочислення з моменту заснування на їх землі постійних римських військових таборів; те ж саме стосується і Відня. Спершу це була римська фортеця Віндобона. Важко зрозуміти, чому такий загальноприйнятий у всьому світі підхід-неприйнятний щодо Одеси? Венеція, наприклад, взагалі веде свій початок з 568 р., коли, рятуючись від нападів варварів, патріарх Павлін разом із церковними скарбами і кліром перебрався на маленький острівець Грідо.

На відміну від Венеції, Гаджибей задовго до 1794 року мав усі канонічні ознаки міста, нехай навіть і маленького. Він мав фортецю, розташоване біля неї цивільне передмістя і сільськогосподарську округу. Будь-який археолог за наявності вищеозначених прикмет охарактеризує населений пункт як місто. Тим більше, що від самого початку існування Гаджибея в ньому існували такі додаткові атрибути міста як маяк і митниця. І все ж таки суперечка про те, чим був Гаджибей – містом чи фортецею – схоластична. Практично кожне місто спершу було фортецею, або селом. Якщо ж брати до уваги не археологічні, а правові підстави визначення міста, то в Європі це співпадає з одержанням населеним пунктом Магдебурзького права, себто права на самоврядування. Якщо іти за цією традицією, то доведеться визнати, що в Росії міста взагалі з'явились не раніше 60-х років ХІХ ст., після реформ Олександра ІІ. Отже, перший аргумент адептів двохсотліття Одеси можна сміливо відкинути.

Другий аргумент ґрунтується на твердженні, що після І794 року Гаджибей зазнав настільки сильних змін, що вже сам контраст у порівнянні з його раннім періодом змушує начебто відштовхуватись саме від цієї дати, а весь попередній етап визначити як "передісторію". Повернемось до вже відомої цитати В. Варни: "Для одесситов 1794 год – год начала формирования нового типа цивилизации, которого прежде эта земля не знала и с которым одесситы (уж так получилось) отождествляют свое психологическое, интеллектуальное и бытовое своеобразие. С этого года условно ведется отсчет нового культурно-исторического кода, обычно называемого "культурой Одессы" или "одесским феноменом". Несерйозність і ненауковість подібного "аргументу" очевидні. Одеса після 1917 року кардинально відрізнялася від Одеси до 1917 року, та це ніяким чином не робить цю знаменну віху роком народження міста.

Ось як описував Одесу у 1870 році очевидець: "Чудний вигляд в ті часи мала Одеса. Таблички на вулицях із визначенням вулиць були написані двома мовами – російською та італійською: "Улица Дерибасовская" і зараз же "Strada Deribasowska", "Покровський переулок" і "Stradella Pokrowski", "Соборная площадь" і "Piazza di Cathedrale". Деякі торговельні підприємства мали також двомовні написи: “Погреб русских вин” і "Сапta сопdіversі vinnі". На вулицях часто зустрічались то поодинокі, то групами турки, албанці, греки у своїх національних костюмах: у шароварах, як спідниця, в куртках із ладівницями на грудях, у фесках або в невисоких круглих шапочках. Чутно було чужоземну мову. На центральних вулицях на тротуарах також чужоземці пекли каштани на особливих металевих приладах і тут-таки продавали охотникам. Від цього всього виникало враження, нібито ви потрапили в якийсь куток не то Далматського узбережжя, не то в Малу Азію, у Смирну" ⁴⁴.

Скажіть, будь-ласка, який такий "культурний код" ріднить сучасну Одесу з Одесою минулого століття? Культурні перетворення населеного пункту ніяк не впливають на факт його появи на світ. Княжий Київ аж ніяк не скидався на Київ гетьманський, а той, у свою чергу, нічим не нагадував сучасну столицю України. І як це може вплинути на факт його заснування?

Візантій був середньої руки провінційним містом Римської імперії з традиційним укладом, з типовими для язичників храмами Зевсу, Аполлону та ін. У 324 р. імператор Костянтин кардинальним чином змінює його життя. Протягом кількох літ він розширює межі міста в багато разів, переводить туди весь державний апарат своєї світової імперії, примушує оселитися там усіх римських сенаторів. Місто одержує ім'я імператора. Храми язичників руйнують. Константинополь стає столицею Римської імперії. І більш того – столицею світового православ'я, І залишається нею протягом століть. Та хіба 324 рік вважається датою народження Константинополя? У 1453 ропі турки захоплюють Константинополь, оселяються там, змінюють назву на Істамбул, замість Хреста на святій Софії закріплюють півмісяць. Центр православ'я стає одним з головних центрів ісламу. Який разючий контраст! Велике європейське місто з його церквами, прямими вулицями, іподромом перетворюється на не менш величне азіатське місто з мечетями мінаретами, кривими провулками і східними базарами. При всьому тому жоден турок не об'являє роком народження Стамбулу 1453 р. — рік турецького завоювання. Одеські ж краєзнавці – не турки вони вважають правомірним заснувати місто в існуючому місті на підставі його завоювання такою рідною російською зброєю. При всьому своєму дивовижному прогресі в XIX столітті Одеса далеко не суперник Стамбулу в гостроті перемін власної історії. Отже, середньовічний Кацюбіїв-Гаджибей – така ж історія Одеси, як і період останніх двох століть. Її ж передісторія – це все те, що було на території міста до його виникнення. Сюди входить і історія татарських, половецьких, скіфських кочовищ, історія незвортньо загиблих античних поселень, історія первісних стоянок – все це і є передісторія Одеси.

Інколи захист 1794 року як року заснування Одеси базується на основі тверджень, що в цьому році в місті мешкало лише вісім чоловіків і дві жінки. З цього приводу існують і інші зовсім протилежні гадки Та навіть якщо дані про майже цілковите знелюднення Гаджебея у 1794 році справедливі, це не дає ніяких підстав вважати, що місто було засноване в цьому році. Була війна, рятуючись від якої, населення ховалося в степах і балках, про що свідчив ще Смольянінов. І це нормально, бо якщо іти за подібною логікою, то можна заявити, що і Москва була заснована у 1812 році, позаяк населення розбіглося, а на момент залишення французами міста Москва геть чисто вигоріла, а значить припинила своє існування як населений пункт. Отже, якщо вважати, що Гаджибей було засновано у 1794 роді, то ще з більшим правом можна вважати, що Москва була заснована після французької навали, адже саме тоді вона будувалася заново. Як бачимо, всі аргументи на користь 1794 року, як року народження Одеси, не витримують ніякої критики, бо не ґрунтуються на єдиному для всіх міст методичному принципі.

Єдиний більш-менш солідний аргумент проти заснування Одеси в кінці XIV століття полягає в тому, що з кінця ХVІ і до середини XVIII століття Гаджибей перебував у руїнах і постійного цивільного населення тут у зазначений період скоріш за все не існувало. Якщо стати на цю точку зору і визнати остаточну загибель Кацюбіїва у XV столітті, то і тоді 1794 рік як дата заснування Одеси є цілковито безглуздою, бо в такому разі за дату заснування Одеси доведеться обрати 1765 рік – рік, коли турки збудували на місці старого Кацюбіїва свою нову фортецю Ені-Дунью. Аналогія з російським "заснуванням" тут повна. За наказом султана почалося будівництво нової фортеці, біля неї зосередилось цивільне населення, під її стінами знаходив притулок турецький флот, розпочалася сяка-така морська торгівля. Турки змінили назву Гаджибей на Ені-Дунья. Так що, за логікою, турецьке "заснування" адекватне російському, а за часом – пріоритетніше.

І все ж таки 1765 рік не може вважатися роком народження Одеси, бо, незважаючи на нову назву, Гаджибей залишився Гаджибеєм для всій навколишньої людності і для віддалених географів та політиків також. Отже, турецька модернізація лише – нашаровувалася на давнішу традицію. Традиція ж ця простежується по мапах і планах другої половини XVII – поч. ХVІІІ ст. Традиція ця жила серед місцевого турецького і татарського населення в переказах і легендах про походження назви і міста Гаджибея. Російський розвідник Іслєньєв, побувавши в Гаджибеї, не зміг проминути цю традицію в своєму звіті, позначивши в плані руїни старого Кацюбіїва. Турецький уряд повідомляв, що він займається відбудовою старого міста, а не заснуванням нового. Таким чином, у XVIII столітті виникло не нове місто, а відродилося старе, те, яке вилюдніло у другій половині XVI ст. Прикладів, подібних до цього, в історії більше ніж досить. Скажімо, відомо, що Ольвія загинула в середині І ст. до н. е. і відродилася знову на початку 1 ст. н. е. Згідно з сучасними даними археології більш як півстоліття на згарищах Ольвії життя не було. Одначе ніхто відбудовану у першій половині 1 ст. н. е. Ольвію не називає наново заснованим містом. Кажуть, що Ольвія відродилася. Чому ж до Гаджибея слід підходити з іншими критеріями? Та ж Москва була цілковито знищена Батиєм, потім відродилась, і ніхто не поспішає заснувати її у другій половині ХІІІ століття.

На цьому можна поставити крапку, а на закінчення додати: що б там не святкували в Одесі у 1994 році, місто все одно на 400 років молодшим не стане. Як би там не було, а Одесі — 600.

1. Скальковский А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. – Одесса, 1838. – С. 213.
2. Скальковский А. Хронологическое обозрение...- С.217.
3. Де-Рибас Александр. Исторический очерк Одессы. К столетнему юбилею со дня завоевания.- Одесса, 1839.- С. 10-11.
4. Маркевич А. Город Качибей или Гаджибей предшественник города Одессы. – Одесса. 1894.- С. 68-70.
5. Яковлев В. К истории заселения Хаджибея (1789-1795).- Одесса, 1889. – С.7.
6. Скальковский А. Адмирал де-Рибас и Завоевание Хаджибея (1764-1797). – Одесса, 1889.- С.34-35.
7. Романович С.А. Кто же основал Москву? // Вопросы истории.- 1991.- № 4-5, с.202.
8. История городов и сел Украинской ССР. Одесская область.- К., 1978. – С.99.
9. Літопис Руський за Іпатським списком. - К., 1990. – С.8.
10. Маркевич А. Город Качибей. – С. 13.
11. Маркевич А. Город Качибей. – С. 7.
12. Брун Ф. Черноморье. Сборник исследований по исторической географии Южной России. – Одесса, 1879.- Ч. !. С. 72-97.
13. Думин С.В. Другая Русь – История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России ІХ – нач. ХХ в.: М., 1991.–С.76-127.
14. Лев Диакон. История. – М., 1988. – С.82.
15. Загоровский Е. Очерк истории Северного Причерноморья. – Одесса, 1922.- С.83; Грушевський М. Історія України-Русі.- К., Львів, 1907.- Т.ІV. С. 315.
16. Путешествие Гильбера де-Ланнуа по Южной России в 1421 году. – С. 7.
17. Грушевський М.Т. Історія України-Русі. – Т.VІ.С.58.
18. Боровой С.Я. Хаджибей в 60-х годах ХVІІІ ст. – Записки Одеського археологического общества. – Одеса, 1967. –Т.ІІ. С. 131.
19. Боровой С.Я... – С.132.
20. Маркевич А. Город Качибей... – С. 19; Грушевський М. Історія України-Русі.- Т.VІ.С.58, 608.
21. Маркевич А. Город Качибей... – С. 19.
22. Агбунов М.В. Загадки Понта Эвксинского. – М., 1985. – С. 167.
23. Маркевич А. Город Качибей... – С. 22.
24. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV – 60-х годах ХVІ в. – К., 1989. – С. 136.
25. Сас П.М. Феодальные города ... – С. 138.
26. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15 кн. – М., 1989. – Кн. 4. С. 28.
27. Маркевич А. Город Качибей... – С. 25.
28. Петрунь Ф.О. Качибей на старинных картах. - Записки Одеського товариства природознавців. – Т.44. С. 193.
29. Эвлия Челеби. Книга путешествия.– Вып. 1., М., 1961. – С. 108.
30. Эвлия Челеби... С. 145.
31. Эвлия Челеби... С. 108.
32. Маркевич А. Город Качибей... – С. 25.
33. Скальковский А. История Новой Сечи. – Одесса, 1885. – Т. ІІ. С. 271-272.
34. Смольянинов А. История Одессы. – Записки Одесского общества истории и древностей (ЗООИД). – Т.3. С. 342-343.
35. Маркевич А. Город Качибей... – С. 46.
36. Материалы для географии и статистики России. Херсонская губерния. – Одесса, 1863. – С. 465-466.
37. Маркевич А. Город Качибей... – С. 40.
38. Яковлев В. К истории заселения Хаджибея… – С.15.
39. ЗООИД. – Одесса, 1889. – Т. ХV. С. 681-682.
40. Скальковский А. История Новой Сечи... – С. 34-38.
41. Скальковский А. История Новой Сечи... – С. 61.
42. Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае.
43. ЗООИД. – Одесса, 1850. – Т. 2. Ч. 2. С. 362.
44. Білінський М. З минулого пережитого 1870-1888 // Україна. – 1928. - № 2. С. 117.

ЗМІСТ
Вступне слово до другого видання..................................	3
Передмова...........................................................................	6
Чи може вважатися 1794 рік роком народження Одеси?.................................................................................	8
Коли ж була заснована Одеса?.........................................	17
Декілька полемічних зауважень.......................................	46
Примітки ............................................................................	53